Сілівра Ігор: Нотатник Марти
Обчислювачі
Жоден бухгалтер не обійдеться без арифмометра, цей пристрій настільки увійшов в наше життя, що частенько ми навіть не задумуємось про його походження. Мабуть всі, хто цікавився історією, знають, що перші лічильні машини винайшов Блейз Паскаль. І ця, загальновідома вузькому колу знавців істина, як не дивно, істиною не є. Як показали останні дослідження архівів паном Францом Гаммером, в листі від25 січні 1624 року пан Шиккард описує «лічильний годинник». Дещо пізніше Гаммеру вдалось відшукати креслення цієї машини і побудувати діючу модель, яка вміла виконувати дві арифметичні дії. На жаль, цей обчислювач так і залишився маловідомим. А от подальші кроки в цьому напрямку дійсно зроблені славнозвісним Блейзом Паскалем. На сьогодні достеменно невідомо чи користувався Паскаль роботами Шиккарда, чи винаходив все сам, але його машина вже набула деякого розголосу.
Протягом подальших років обчислювачі суттєво ускладнились, аж поки не був сконструйований арифмометр Лейбніца. Щоправда він давав похибку при множенні граничних для нього чисел і ця конструктивна помилка суттєво затримала його впровадження. Та й потреби тоді особливої в них не було… Арифмометри Лейбніца уміли виконувати усі чотири арифметичні операції. Отож на кінець дев’ятнадцятого століття було декілька видів машин: як спеціалізовані, так і універсальні арифмометри.
В перед війнами Реформації, під час Золотої Доби, в Парижі було налагоджене перше серійне виробництво арифмометрів чи томас-машин, як їх назвали по імені підприємця. Ці машинки, до речі, досить і досить довговічні – деякі із них пропрацювали близько півстоліття. Тоді ж, на кінці 19 століття, в Росії швейцарцем паном В. Т. Ордненом було запропонована конструкція арифмометра, яка використовується й до сьогодні. Але ще перед цим, у двадцятих роках дев’ятнадцятого століття, Чарльзом Бебіджем були запропоновані проекти диференційної та аналітичної машин. Диференційна машина і зараз використовується для обчислення табличних значень математичних функцій, а от аналітична машина поклала початок розвитку всієї обчислювальної техніки. В своєму механізмі Чарльз Бебідж використав механізм, аналогічний до механізму ткацьких станків Жискара, що теж використовують перфокарти. Його помічниця, Ада Лавлейс, не тільки склала першу програму – послідовність операцій для обчислювача, але й чітко описала машину та її можливості. Аналітична машина вже мала усі блоки, які використовуються у сучасних обчислювачах: блок зберігання даних, арифметичний пристрій, блок управління та пристрій вводу-виводу. Бебідж за життя не встиг побудувати своє дітище, і аналітична машина, яку із повним правом можна назвати першим обчислювачем, була побудована Адою Лавлейс. Незважаючи на очевидну недосконалість, ця машина була велетенським кроком в розвитку обчислювальної техніки, а розрахунки, проведені на ній, дали змогу будувати досконаліші моделі. Після цього машиною зацікавились військові, й поява швидкісних турбін на цепелінах – саме її заслуга. Як завжди, окрім військових завдань із часом знайшлося застосування і у мирних цілях. Теперішні обчислювачі значно потужніші і їх використовують для безлічі розрахунків. Наприклад – для планування виробництва[1]…
Резолюція редактора: Марто, надто багато академічності навіть для заготовки, читач не оцінить.
Історія ламп
Не менш цікава й історія газового освітлення. В перших газових світильниках використовували спеціальний світильний газ, отриманий шляхом сухої перегонки деревини чи вугілля. Ефект світіння тут досягався за рахунок розжарювання частинок сажі в полум’ї газу.
Вогонь сам по собі дає не так багато світла, тому в середині дев’ятнадцятого століття американський хімік Селіман створив гасову лампу. Одночасно в 1852 році, у Львові працівники аптеки Петра Міколяша «Під золотою зіркою», Ігнатій Лукасевич та Ян Зег розробили методику дистиляції й очистки нафти. В грудні цього ж року вони отримали патент і Зег відкрив невелике підприємство по переробці нафти, а Лукасевич продовжив досліди. Незважаючи на кілька вибухів під час експериментів, після залучення до роботи бляхаря Адама Братковського, вдалось винайти нову лампу, яка, хоч і була розроблена на основі олійної, але давала рівне полум’я без кіптяви та була значно економнішою. З березня 1853 року така лампа освітлювала вітрину аптеки «Під золотою зіркою» а вже 31 липня т. р. хірург міського шпиталю Заорський зробив термінову нічну операцію при світлі гасових ламп. Невдовзі їх почали застосовувати для освітлення вулиць та будинків Львова
Такі лампи давали світло до 50 кандел. Уже в 1885 році Уелсбах запропонував використовувати калильну сітку. Річ у тім, що газове світло або коптить коли кисню бракне, або невидиме при його надмірі. Адже у чім тут фокус? У тім, щоб максимум енергії згоряння газу перевести у світлову енергію. А це можна робити лише збільшивши температуру полум’я. Саме цією думкою й керувалися винахідники Генрі і Ріксон, створюючи кисневу лампу. Для того, щоб отримати яскраве світло в полум’я за допомогою спеціальної трубки подавався потік кисню.
Але вирішальним кроком було винайдення Карлом Ауером Велсбахом калильної сітки або, як її ще називають, ковпачка Ауера. Цікавий факт: його початкова їдея просочувати бавовняну сітку сумішшю з 99% торія та 1% церія, використовується по сьогодні.
З часом калильні сітки вдосконалювали, міняючи склад, забарвлення, форму, повторюючи форму полум’я, появились розподілювачі газу, каталізатори, системи наддуву… Але основна проблема – те, що на ват світлової енергії такі лампи випромінюють в простір майже кіловат теплової – залишилась, що, безперечно, не надто приємно спекотними літніми вечорами. На жаль поки що повторити досягнення звичайнісінького світлячка людям не вдалося, проте прийде час і хтось таки зробить остаточний крок – відділить світло від тепла. Що ж, майбутнє покаже.
Припис редактора: Марто, забагато імен і навряд чи в повній статті їх стане менше. Читачів цікавить не стільки історія, скільки сьогодення та майбуття.
Алюміній
Коли алюміній тільки відкрили, а зробив це в 1825 році датчанин Ерстред, він коштував в десятки разів більше золота. Але вже в 1855 році на Всесвітній виставці в Парижі були представлені пластини та злитки алюмінію. Через його неабияку ціну, злитки демонструвались під посиленою охороною поруч із національною скарбницею, а Імператор Наполеон Третій розпорядився виготовити із нього обладунки для своїх солдат та святковий посуд. Чернишевський вважав його металом соціалізму. Як це не дивно, але на планеті цього металу в два з половиною рази більше ніж заліза! Потім Сент-Клер та Бекетов заснували заводи по виробництву цього металу, протягом тридцяти років вартість срібного металу впала в тридцять разів, кількість видобутого пішла на тонни, сотні, тисячі тонн… і все закінчилось. Його ціна так і залишилась на межі ціни срібла, ним користаються ювеліри для прикрас та великі держави для аерокосмічних програм.
Але останнім часом, здається, наші науковці віднайшли ключик до цього безмежного природного скарбу, що майже понад сто років не давався людині в руки. І цим ключиком стали уранові котли, які змогли дати енергію, необхідну для виділення алюмінію.
Якщо ж ви запитаєте як може метал горіти, та як людина оволоділа цією міццю, то нам доведеться зробити невеличку мандрівку в Африку, на рудник Окло в колонію Габон. Там науковці відшукали таємниче природне явище – реакцію «горіння» урану, природний урановий реактор, що працював велетенські по людським міркам періоди часу, сотні тисяч років. Річ у тім, що певне співвідношення ізотопів урану в природі завжди дотримується, і коли аналізи виявили відхилення від цього правила, це викликало чимале зацікавлення. Подальші дослідження призвели до феноменальних відкриттів. Більше того – британці, тут слід віддати їм належне, першими змогли поставити це явище собі на службу. Саме тоді у них з’явились ці велетенські плавучі фортеці, що й спричинили до зближення Посполитого та Римського Союзів.
Навіть тепер важко уявити, що в світі відбувалось в той час, які неймовірно складні, багаторівневі операції проводили розвідки держав-лідерів, як цілодобово працювали інститути… Так чи інакше, досить швидко цей технологічний розрив вдалось ліквідувати, подібний феномен відшукали у нас, під Жовтими Водами.
Врешті-решт цей геніальний і таємничий винахід природи людям майже вдалось поставити собі на службу і, якщо поки що уранові котли крутять турбіни велетенських плавучих фортець та заводів, то, можливо, в найближчому майбутньому його мирне застосування відкриє шлях цьому сріблястому металу – алюмінію – в кожну оселю.
Припис редактора: Марто, ти тут зачепила стільки державних таємниць, що я навіть не буду питатись, де ти це розкопала. Заховай а краще спали – ніхто це не надрукує.
Примхи історії
Інколи непомітні дрібниці можуть направити історію по іншому шляху. Візьмемо, наприклад, книгу професора Людерса «Міф про дизель», що повинна була побачити світ на початку двадцятого століття. Через прихильність Риму до пана Рудольфа Дизеля, винахідника однойменного двигуна, ця книга була опублікована значно пізніше, у Варшаві, де відразу отримала величезну популярність. Здавалось би: в чім проблема, адже історія все одно розсудить, хто правий, а хто ні. Але саме несприйняття цієї книги нашими східними та західними сусідами і схвальні відгуки в Посполитому Союзі спричинили різницю в військових доктринах. А в результаті німецькі та італійські війська, зробивши ставку на маневрену війну та guerra lampo[2], отримали примхливі слабко захищені бронеходи, що буксували на бездоріжжі, часто ламались та вимагали постійного ремонту.
З висоти нашого часу можна вважати, що Римський Союз вів війну не свого часу: його ставка на швидку маневрену війну, як показує історія, не виправдалась. Хоча про це тепер легко так говорити, а в той час танкові армії вермахту, підтримані берсальєрами – елітними італійськими мотострілками – практично досягли Дніпра і рвались до Києва та Харкова. Якби на прохання Берліну Armata Italiana прислала підкріплення, то цілком можливо, що дана стаття писалась би іншою мовою.
Але врешті-решт маневрені групи загрузли в ешелонованій обороні, важкі парові бронеходи в зустрічному бою розбили рухливий, але слабкоброньований кулак вермахту, армата італіана не встигла перекинути резерви на східний фронт – і той покотився на захід, зупинившись аж на Одерському укріпрайоні.
Та повернімось до технологічних наслідків війни: в результаті поразок східних та західних супостатів двигуни Дизеля себе настільки скомпрометували, що до їх використання з острахом повернулись аж в 60-х роках, понад тридцять років після війни.
Резолюція редактора: Марто, не лізь в політику. Вихід такої статті на кануні Римського саміту буде мати небажаний резонанс.
Харківські трамваї
Коли після війни в столиці, немов гриби після дощу, почали виростати хмарочоси, перед київським керівництвом постав привид транспортної проблеми. Як це не дивно зараз звучить – основним планом, що розглядався, було будівництво підземного трамваю – метрополітену, за прикладом Лондону та Стокгольму. Одним із основних аргументів «за» було те, що у випадку бомбардувань метро можна використовувати як велетенське бомбосховище. Проте реалії змінювались і вже всім ставало очевидно, що у випадку нової війни людство може просто вимерти при застосуванні бойових вірусів, від яких не захистить жодне бомбосховище. Це, а також зауваження щодо складності прокладки підземних тунелів в умовах складного рельєфу, пливунів, непередбачуваного навантаження поверхневого будівництва та складнощів, пов’язаних з вентиляцією, змусили київську мерію прийняти план будівництва монорейкових ліній – дешевший у будівництві та більш гнучкий в реалізації.
Іншим шляхом пішли у другій столиці – Харкові, зробивши ставку на швидкісний трамвай. Харківські трамвайні лінії – це унікальна транспортна система, яка виникла не так давно: з початком другої хвилі індустріалізації. В той час мером міста якраз був ректор Харківського Політехнічного Інституту О. Крамаренко[3], і саме він прийняв доленосне рішення: провести повну реконструкцію всіх магістралей міста. Окрім суцільної газифікації були також значно розширені трамвайні маршрути, побудовані нові житлові райони. Кілька наступних поколінь мерів продовжували цю роботу, і в результаті, незважаючи на те, що місто виросло в десятки разів, центр зберіг свою неповторну автентичність. На відміну від Києва, якого заполонили велети-хмарочоси, пізніше обплутані естакадами монорейкових ліній, Харків не кинувся рости вгору, а широко розкинувся посеред неозорих просторів Слобожанщини.
Примітка редактора: Марто, матеріал хороший і по ньому навіть можна писати статтю, але, вибачай, колонка вже зайнята. Надрукуємо іншим разом.
Житло
Кожен киянин із захопленням дивиться на велетенські вежі, що потрохи розповзаються від центру до околиць. Придивимось до житла в хмарочосі й спробуємо сформулювати чим воно відрізняється від стандартної квартири в п’ятиповерхівці робітничого району.
Перше, що кидається у вічі – ліфт. Звичайно, без нього не обійтись якщо кількість поверхів сякає кількох десятків. Необізнані особи часто побоюються цього нескладного механізму, мовляв, що буде, якщо раптом трос обірветься, чи станеться ще якесь лихо. Слід згадати, що такі побоювання супроводжували ліфти з моменту їх винайдення, тому тривалий час вони використовувались тільки для підняття вантажів. Дійшло до того, що Елайша Грейв Отис, винахідник «безпечного ліфту», опинився на межі банкрутства. Тоді він привселюдно встановив ліфт власної конструкції в відкритій шахті, та щодня, знаходячись в ліфті, власноруч перерубував мечем трос, переконуючи глядачів, що це цілком безпечно. Ліфт починав падати, але через метр-два застережна автоматика спрацьовувала, Отіс знімав циліндр та кланявся публіці. Врешті-решт лід недовіри було зламано! З часом появились гідравлічні ліфти, які ще більше убезпечили пасажирів – з вимкненням силової установки ліфт повільно самоходом спускався вниз.
Що ж, дивитимемось далі. Кожен сучасний будинок мусить бути обладнаний власним машинним залом. Розміри цього машинного залу не так уже й залежать від розмірів будинку: все одно має бути бойлерна для гарячого водопостачання та прання, все одно треба приводити в рух ліфти, постачати холодоагент для холодильників та нагнітати холодне чи гаряче повітря у вентиляційні канали. Це все має бути передбачене інфраструктурою будинку. Розуміння цього й приводить нас до висновку, що подальший ріст добробуту міського населення неможливий в межах теперішніх п’ятиповерхівок часів другої хвилі індустріалізації: просто через дорожнечу комфорту. Задаймося питанням: чи можна встановити такі потрібні побутові прилади, як холодильну шафу, пральну машинку, кліматизатр у невеликому будинку? Звісно, можна! Якщо будинок має три-чотири поверхи, то цілком реально розподілити всі зручності по поверхах, на кожному поверсі в спеціальному приміщенні буде своя пральна машинка, холодильник, кліматизатор та інше. Але розміри машинного залу від того суттєво не зменшаться, а потужність силової установки тільки виросте – через втрати енергії в цих передачах. Тобто ті самі витрати будуть розподілятися на меншу кількість людей.
І тільки в хмарочосі жити буде дешевше й комфортніше! Якщо буде прийнята програма «доступного житла», через кілька десятиліть навіть простий робітник матиме якщо не дома, то бодай на поверсі холодильну шафу та пральну машинку! Уявіть собі, жінка зможе більше приділяти уваги сім’ї, а не буденній рутині. Всі жінки стануть ще красивішими!
Припис редактора: Марто, з тим же успіхом могла писати про врожай помідорів на Кубані, й то й то однаково мало цікавить цільову аудиторію нашої газети. Матеріал не відповідає редакційній політиці, проте спробуй її прилаштувати в газетці типу «Дня».
Комментарии
Еще нет ни одного комментария. Будь первым!