Сілівра Ігор: Фокусник

Ігор Сілівра

Фокусник

 

Доброго дня, вельмишановний пане. Звати мене Олександр. Проте, ви мене могли знати під іншим іменем. Може пам’ятаєте афішу: «Виступає Великий Електрик та Повелитель Блискавок Алессандро Осяйний»? Не пам’ятаєте? У мене є дома декілька екземплярів… Та ні, особливого значення це не має. Справа в тому, що Алессандро Осяйний це я. Великий Електрик це теж я. І, звісно, Повелитель Блискавок це теж я.

Колись я виступав на сценах Києва та Харкова, дивуючи людей чудесами електрики.

 

Так вже склалося, що є речі, яких люди інстинктивно бояться найбільше. Серед них – темрява, гроза. Запорука ж успішного виступу полягає саме в тому, щоб налякати глядачів, хоча б на мить переконати їх, що вони в справжній небезпеці. Потрібно прикрутити газ в приміщенні так, щоб лампи ледь-ледь мерехтіли і коли звуки барабанів, що до того гриміли майже оглушували вас раптово замовкають, велетенське колесо на сцені все більше починає шипіти та кидати іскри, а клуби диму та запах сірки пронизують простір… Тоді раптом з кулі під стелею б’є справжнісінька блискавиця і ви отримуєте жаданий переляк. Клуби диму та запах сірки, до речі, ніякого стосунку до фокусу не мають, це сугубо ефекти сцени. А потім виходить Алессандро Осяйний, його жест запалює світло по всьому залу і пропонує всім бажаючим відчути на собі силу впокореного перуна, обіцяючи незабутні враження. Зазвичай, знаходяться декілька охочих, а якщо й ні, то серед глядачів завжди є «підсадна качка», яка візьме цю функцію на себе. Їй пропонують взятися за металеву кулю, і Алессандро знову запускає електрофорну машину, аж поки рукотворна блискавиця не вразить нещасного добровольця. Приваблива білява асистентка перед цим довго розписує всі небезпеки, запевняючи, звісно, що вони зведені до мінімуму, а після здивованого скрику піддослідного, ще зо чверть години вихваляє його безстрашність.

Наприкінці вистави, після моря людських очей, він зазирає в лише одні – зелено-золоті очі своєї асистентки. Її тендітна білява постать, затягнута в блакитно-золоте трико завжди викликає захоплення публіки. І, помітивши погляд, хитає головою.

– Мені кожного разу страшно, – каже вона, – за тебе.

– Любочко, мила, ми вже про це говорили безліч разів. Те, що я показую – така ж наука, як і механіка чи хімія, ніякого шарлатанства чи чарів тут немає.

– Це тільки ти так кажеш, – сумно каже дівчина, – ти вважаєш себе розумнішим за всіх. А всі світлі голови всіх університетів…

– Вони помиляються, – палко заперечує Сашко. – От побачиш. Я ще прославлюся! Виходь за мене, га?

– Ні, милий, я кохаю тебе з тієї ж миті, коли ти зустрів мене біля виходу з університету. Я завжди тобі вірила. Я кохаю тебе і поїхала з тобою, виступаю тут, але для заміжжя… Ти сам розумієш.

– Я непогано заробляю! – відповідає він. – Матусі це навіть подобається, особливо коли я приїжджаю до батьків в гості на шикарному авто з купою дарунків. Татусь в цей час зазвичай кривиться і робить вигляд, що він страшенно зайнятий. Але тобі це не підходить. Адже так?

– Так, це ж не заробіток. Ти не думай, я би могла звикнути, якби ти погодився бути звичайним фокусником. Але те, що ти робиш – пробач, то шахрайство.

– Чому ж? Що в цім видовищі незаконного? Ти ж сама все бачиш, сама приймаєш участь. Якщо в мене вийде вдосконалити ці машини…

– Те, милий, що ти видаєш це за науку. Це фокуси, не більше.             

Тут вона, вставши навшпиньки, його цілує і мовчки йде. І так щоразу. «Ех, тату, тату, – шепоче хлопець. – Я просто мушу досягти успіху, інакше б давно кинув усе це».

 

Декілька разів до мене приходили якійсь похмурі люди в сірих костюмах, чи то від військових, чи то зі служби безпеки. Перші пропонували чималі гроші за те, щоби я змайстрував машину, яка блискавками вражала б на віддалі ворогів, а другі старанно перемалювали схему фокусу та пообіцяли повернутися, якщо у них виникнуть підозри. Уточнювати, які саме підозри у них можуть виникнути, ніхто не став. Татусь, до речі, завжди вважав, що порядні люди не можуть мати з такими органами нічого спільного. Щоправда, він також вважав, що займатися електрикою – це марнування часу та елементарне шахрайство, і прагнув наставити мене на шлях істинний. Проте, усупереч його старанням, я опинився на сцені, адже займатися тією «наукою», про яку він мріяв, у мене не виникало ніякогісінького бажання. Ну скажіть, що це за тема для дипломної роботи: «Вплив ступеню стиснення м’ятої пари на ефективність парових машин другого типу»? Інша річ: «Блискавиці як рукотворне чудо». Проте батько не оцінив синових потуг і заявив що електрики, алхімії, хіромантії та інших лженаук не було і не буде у його навчальному закладі. Що ж, можливо він колись зрозуміє як помилявся. Причитання матусі: «Ну Сашко, ну послухай ти його, ну кинь свої забавки, ти вже не дитина і треба думати про майбутнє!» остаточно мене надихнули на перетворення в Алессандра Осяйнього. Зрештою, і рукотворні блискавиці, і вогні святого Ельма відомі з давніх-давен[1], але донині викликають острах та тремтіння у піджилках. Додайте до цього трішки артистизму, напівтемну залу для вистав, гарного барабанщика, біляву асистентку та кілька помічників – і ви будете заробляти непогані гроші на споконвічних людських страхах.

 

Незадовго до туру Любі теж випало прийняти важке рішення і витримати не менш важку розмову. Коли перед зимовою сесією Сашко оголосив, що кидає інститут, вона не думала, що це якось кардинально відіб’ється на їхніх стосунках. Ну, має хлопець дивні мрії – так нехай спробує себе. А те, що він здатен на незалежні вчинки, навіть приємно вразило її. Звісно, виходити заміж за трюкаря-фокусника Люба не збиралася, та майбутнє таке непередбачуване… На перших виступах вона тремтіла від жаху та захоплення, а потім несподівано для себе погодилась допомагати. Спершу було боязко, але пізніше роль навіть захопила дівчину. Проте крихти тріумфу губилися в розмовах із коханим, який наївно сприймав свої виступи не як роботу фокусника, а як кроки до Великої Науки. «Та нічого, – втішалась дівчина, – на зовнішньому боці персня царя Соломона було написано: «Усе мине», а на внутрішньому: «І це – теж». Але коли ближче до літа Сашко вирішив їхати в Харків, після кількох безсонних ночей Люба вирішила, що не може відпустити його одного. Саме це рішення і привело її в кабінет ректора. Ситуацію ускладнювало також те, що ректор одночасно був Сашковим батьком.

– Ну і що ви собі думаєте, панночко, га? Скажіть мені, що ви собі думаєте. Навіщо вам брати цю відпустку? Кажете, є серйозні причини? Га? Які ж такі серйозні причини? Бо те, що ви мені сказали, то аж ніяк не причина, то потурання безумствам мого сина! – Ректор підхопився з-за столу і почав колами міряти кабінет. – Я не проти ваших стосунків із Олександром, я навіть сподівався, що ви зумієте на нього позитивно вплинути. Але це!

– То Ви вважаєте, що краще буде, якщо він поїде один? – Насмілилась вставити слово Люба.

– Краще буде, якщо він нікуди не поїде, а візьметься за розум! І ви б мали його переконати в цьому!

– А може Ви? – запалилася дівчина, – Якщо він Вас не слухає, то як же він мене слухатиме? Я просто хочу бути поруч і коли він набавиться в свої іграшки – тоді… а не відштовхувати його.

Ректор знітився.

– Якщо його не пустити… – пробурмотів він.

– Якщо його не пустити, то він утече, – відрізала Люба. – А я не хочу щоб він від мене тікав.

– Добре, панночко. Не знаю, що ви там собі думаєте, але їдьте. В інституті у вас через це зайвих проблем не буде. І поможи вам Бог, – додав він по хвилі мовчання.

Сашко, дізнавшись про її вчинок, спершу наче занімів і нічогісінько не сказав. Але вже після першого виступу запропонував вийти заміж.

А вона відмовилась.

 

… Сашко повертався до орендованої ним зали, де він організував свої виступи. Харків, друга столиця, не так уже й радував його відвідувачами. Хоча зала щоразу набивалася повною, можливо навіть доведеться збільшити кількість сеансів, але відчуття, настрій людей був «не таким». Не було того обожнювання. Того первісного страху перед грозою, який приваблював людей на його виступи – народ йшов не лякатись, а просто подивитися на ще один фокус. Гірше бувало тільки на Буковині та в Карпатах, де місцева міфологія не залишала місця новим електричним штукенціям. Інша річ – Київ, Львів, Білгород, Новочеркеськ – міста де творча інтелігенція любить розважатися різними снами. А сон розуму, як зазвичай… На початку століття, коли фотографія тільки почала набувати широкого поширення, як гриби після дощу почали з’являтися різноманітні «фотонаукові» свідчення та фіксації потойбічних явищ[2]. Тепер, на новому витку історичної спіралі, ці всі дива взялися приписувати електриці. А Харків, з його твердим, раціоналістичним підходом до життя та сильною школою фізико-математичних наук, видатними конструкторськими досягненнями у всіх галузях: від машинобудування до аеронавтики… Харків залишився практично байдужим до його новомодних чудес. Якщо поїздка окупиться – і то буде добре. Скільки б Сашко не твердив собі, що він демонструє наукові феномени, в глибині душі він чудово розумів, що тільки віра в надприродне та різноманітні глибинні, первісні страхи збирають людей на його виступи.

Харків, як індустріальне місто, на відміну від Києва, тільки-но почав дертися під хмари високими шпилями хмарочосів. Фактично тільки в кінці 60-х років розрізнені індустріальні анклави почали вимагати стільки ресурсів, що вигідніше стало зводити будівлі-велети, а не рівномірні облаштовані робітничі квартали, які і зараз складали значну частину міста, зосереджуючись навколо гігантів індустрії. Саме з цієї причини друга столиця України так і не розжилася власними монорейковими шляхами, а, натомість, отримала унікальну систему швидкісного трамвайного сполучення.

І от в саме такому, не надто комфортному, проте добротно зробленому вагончику Сашко почув уривок фрази, який змусив його, затамувавши дихання, вслухатись, вибираючи зрозумілі слова серед перестуку коліс.

– Як тобі той клоун з блискавицями?

– Ідіот. Мавпа зі скляною кулькою. А що?

– Та просто ми щодня під час вистав слухаємо його рукотворну грозу.

– Ти смієшся, чи як? Він що, спеціально?

– А хто його знає. Придурок, що …

Пасажири, що вели цю бесіду, виглядали звичайнісінько, можна сказати буденно й сіро, але щось вказувало, що вони не тутешні. Може гонор в голосах, може трохи не та постава? Кияни? Та ні, ті все ж таки інакше одягаються. Іноземці? Тут незнайомці вийшли, залишивши в пам’яті Сашка незрозумілі фрази зі зрозумілих слів. Розуміння прийде значно пізніше, а тим часом неясне, але явно образливе ставлення незнайомців зіпсувало йому настрій настільки, що він зробив те, чого зазвичай ніколи не дозволяв собі у малознайомих містах: вийшов на першій же зупинці та пішов куди очі глядять, гублячись між однаковими будинками робітничих кварталів.

Вечоріло, ліхтарники на велосипедах переїжджали між ліхтарями, розкручуючи газові вентилі. Зразу ж після цього вгорі спалахувало спершу блакитне невидиме полум’я, яке швидко (по мірі розжарення калильної сітки) жовтіло, заливаючи довкілля приємним світлом. «Гарно вони тут освітлюють вулиці. Багате місто, багаті люди. Навіть пролетарі он у добротному взутті, пальтах. Взутті. Взуття. А взуття у тих незнайомців взагалі нетутешнє. Звідкіля ж вони?» – міркуючи так, Олександр вийшов на площу, де якраз починали крутити щоденний кіножурнал. Екраном слугувала, як звичайно, ретельно побілена стіна будинку. «Цікаво, про мене щось колись скажуть? А взагалі це велетенська робота… Скільки таких площ є в Харкові? В Києві? В решті міст? І десь це ж все готують, знімають, монтують, розмножують. Потому швидкісні потяги, а то й цепеліни чи поштові аероплани розлітаються по всіх містах, розвозячи комплекти по містах, і от – вчорашні події уже знають по всій Україні. Звісно в райцентри чи віддалені села новини добираються довше, але й там вони будуть щонайбільше через кілька днів. Інформація – єдиний простір, он що тримає Україну разом. Як же інакше від Сяну – до Дону. З іншого боку, на початку століття, мабуть, саме повільність передачі наказів, сповільнене реагування, надто довгі лінії комунікацій дозволили Україні піднятися на ноги і пізніше відбити імперські потуги Казані. Московії он так не поталанило, хоча спроби були».

Тут його увагу привернув кіножурнал. «Король Афганістану Сардар Алі Мухаммад Ламарі бін Мухаммад-Азіз Дауд-Хан[3] остаточно повернув курс країни в бік Лондону, наказавши радникам з ССР повертатися додому, а фактично виславши їх. У відповідь Казань заявила, що вона не допустить агресивної монархії поблизу своїх кордонів, і розпочала передислокацію військ. Того ж дня в Кремлі…»

«Ну от, знову буде війна. «Велика гра[4]» триває… І чого всім треба у тому Афганістані? ССР, цей претендент на нову імперію, так нічому і не навчився?» – настрій зіпсувався остаточно, і Сашко, не задумуючись, зайшов в найближчий магазин. Отямився він аж після того, як симпатична продавщиця мабуть втретє перепитала для кого він шукає подарунок. Хлопець задумався: а може дійсно? Дівчатам взагалі подарунки подобаються, а він постійно нехтує цим. Каблучку, щоправда, купив уже давно. Але що поробиш, коли це вперте дівчисько… Невже не любить? Любить. Вона ж з ним?

– А що ви порадите подарувати симпатичній молодій білявці? – звернувся він до продавщиці. Дівчина зашарілася, і Сашко подумав, що, мабуть, вона його невірно зрозуміла і подумала на себе, тому уточнив. – Моїй подрузі.

– Ааа, – продавщиці таки вдалося втримати на обличчі професійний вираз. – А що б ви хотіли? Чи на яку суму розраховуєте?

– Не будемо поки що про суму, – ухилився він від відповіді, – я просто зовсім не уявляю, що можна подарувати.

– Ну, якщо ваші стосунки достатньо близькі, то доречними будуть, наприклад, кульчики чи намисто, якщо ж ви щойно познайомились, то краще буде…

– А як знати, чи стосунки вже достатньо близькі? – стурбовано перепитав Сашко.

– Ну, пане, це треба просто відчувати душею, серцем! – Обуренню продавщиці, здавалося, не було меж. – Прислухайтеся до своїх відчуттів!

– А якщо б я хотів подарунок теплий, можна сказати інтимний і водночас нейтральний? – від такого прохання оторопіла вже дівчина і деякий час просто нічого не могла сказати.

– Ви хочете їй натякнути на щось? – перепитала вона.

– Та ні, просто приємне зробити.

– Тоді ви маєте знати її уподобання…

Зрозумівши, що ця розмова ні до чого не приведе, Сашко просто прикинув, яка сума у нього в кишені й почав вибирати між усім наявним асортиментом. В кінці кінців, купивши симпатичну мельхіорову шкатулку, він направився додому.

Коли скрипнули двері Олександрової кімнати, Люба якраз підійшла до найцікавішого місця «Танцівниці покинутого міста», коли прекрасна принцеса загубленої країни упала навколішки перед хоробрим британським офіцером та благала покохати її.

«Вперше жорстоке серце цієї невимовно красивої жінки розтало перед скромним шармом упевненого в собі сміливого чоловіка.

– Я ж можу змусити вас бути зі мною, – скрикнула Танцівниця, – ви ж не вийдете звідси і рано чи пізно змиритесь зі своїм станом!

– Погано ви знаєте справжніх британських джентльменів, – відказав лорд Джон, – ми зробимо це або загинемо, так, щоб королеві не було за нас соромно.

– Ваша королева, вона далеко звідси! А ваш друг – поруч. І ви, напевно, не захочете бачити, як він помирає через вашу незгоду, – її високі пишні груди тремтіли від жорстокої надії.

– Що ж, мій друг теж джентльмен та офіцер, і він, безперечно, надасть перевагу смерті перед безчестям.

Тут Танцівниця впала на коліна і, схиливши горду голову, почала осипати поцілунками Джонову руку…»

Якраз в цей момент у кімнату зайшов Сашко, і Люба дещо роздратовано відірвалась від книжки.

– Любо, – зам’явся хлопець, – що ти зараз робиш?

– А ти вгадай, – дещо єхидно запропонувала дівчина, – книжку читаю.

– Цікаву? – він присів поруч і спробував заглянути на обкладинку, – знову про британців у Африці?

– Ти не розумієш, це про любов! – зітхнула дівчина, – от ти що б зробив, якби неймовірна красуня, тримаючи тебе в полоні, домагалася твого кохання?

– А я?

– Що ти?

– А я любив би її?

– Так я ж тебе про це й питаю!

– Ну те, що вона красуня, саме по собі нічого не значить. Мабуть, я би зробив вигляд, що потакаю її пристрасті для того, щоб здобути свободу, – розважливо відповів юнак.

– Ех ти, – замахнулася дівчина. – Нічого ти не розумієш. Дай хоч книжку почитати.

– Ну, успіхів, читай далі, – дещо ображено відповів Сашко, – коли дочитаєш, то розпакуй подарунок, – він поклав пакунок на стіл та вийшов з кімнати.

Звичайно, повертатися до книжки Люба не стала. Акуратно розірвавши подарунковий папір, вона знайшла в нім чарівну мельхіорову шкатулочку, точнісінько таку, якої їй інколи бракувало. «Ну чому він геть усе робить не по-людськи, – подумала вона, акуратно перекладаючи туди частину своїх прикрас. – Адже міг нормально вручити цей чудовий дарунок, а він…» Охота до книжки пропала, нікуди не дінуться ті джентльмени та жорстока владарка загубленої країни, але піти до Сашка Любі не дозволив би гонор. Тому вона направилась вниз, у складське приміщення, куди вони перенесли обладнання з виставкової зали. Ліфт плавно спустився в підвальний поверх, але на її здивування в орендованих кімнатах вже горіло світло: там хазяйнував Сашків асистент Олексій.

– Що робиш? – поцікавилася вона, заходячи в кімнату.

– Та так, готуюся до завтрашнього виступу, перевіряю все.

– Що, щось зламалось?

– Та ні, але все ж… блискавка – серйозна штука. Людей би ще найняти, тільки шеф не спішить. Та й взагалі – інші в нього проблеми зараз. Я так думаю. Та й у тебе теж, – Олексій кинув на Любу пронизливий погляд, – розповідай.

– Що розповідати, – збентежилася вона.

– Розповідай, чого тебе принесло на склад. Що сталось. І взагалі.

– Ну, виступи, нове місто…

– Любо, ну не треба цього всього. Харків нічим не відрізняється від будь-якого міста в плані виступів. Та ж і я бачу, що тобі ці виступи цікаві рівно настільки, наскільки цікавий Олександр. То що сталося?

– Розумієш, він подарував мені шкатулку…

– Вітаю. А що, не сподобалась?

– Та ні, сподобалась. Але він все робить… все робить неправильно. І подарунки, і заміж кличе не так. Я люблю його, але боюсь, що він невдаха! А він наче у своєму світі живе, заміж кличе, а уваги не звертає зовсім. От скільки ми вже тут, а що, сходили кудись? Це ж таке місто! Але ні, тільки його теорії, його комплекси, його вічне згадування мами й тата. Я не знаю, чи витримаю такого на все життя. А кидати не хочу, не можу… – випаливши це все одним духом Люба розплакалась і присіла прямо на підлогу.

– А тільки його комплекси? – спокійно поцікавився Олексій, – а твої?

– А що мої?

– Подумай, дівчино. Коли ти дала зрозуміти Олександру, що він чогось вартий для тебе? Не його ідеї, не його гроші чи досягнення, він сам? Ото ж бо. І чим ти краща від його батьків? – Люба вже плакала у весь голос. – Ну не плач. Не плач, не все так погано.

– А що мені робити?

– Не знаю. Але будь-який чоловік найбільше цінує саме беззаперечну підтримку. Подумай про це.

Тим часом, трохи охоловши, Сашко повернувся в Любину кімнату, але не застав її там. Проте довго шукати дівчину не довелося: за якусь хвилину зашурхотів ліфт і він, сховавшись за поворотом коридору, побачив, як Олексій провів заплакану Любу до її кімнати. Затамувавши перший порив, він переконався, що Олексій до кімнати не зайшов, а пішов до себе, тоді швидким кроком підійшов до її дверей й заніс руку щоб постукати, але передумав і повернуся до себе. Ніч пройшла роздумах.

Наступного дня, оцінивши кількість проданих квитків, він прийняв рішення давати по два сеанси вдень, дещо змістивши їх у часі таким чином, щоб робітничому люду було простіше до нього приходити. А ще це звільняло достатньо часу днем, щоб разом із Любою оглянути дива міста. Та й виконати деякі «особливі замовлення».

 

Взагалі моя гіпотеза була простою: електрика – це своєрідна рідина, коли її достатньо набирається у верхній кулі вона переливається через край у вигляді блискавиці. Її можна «наливати» у лейденську банку, з часом вона звідти зникає, «випаровується». Я ж тоді хотів змусити струмування цієї рідини виконувати роботу, хоча б найпростішу. На жаль, безуспішно.

Ще, буває, приходили прохачі. Того разу, під час гастролей у Харкові, прийшов лист від старої пані, яка просила обстежити її будинок на предмет пошуку електричних полів, за допомогою яких невдячні родичі впливають на неї та прагнуть зжити зі світу, щоб отримати спадок. Пані пропонували значну суму за обстеження та «виведення недружніх електричних проявів з її помешкання». Як на мене, то вона просто напрошувалась на сеанс у психіатра або на розтрату грошей перед черговим шахраєм. На її щастя чи нещастя я не шахрай і, взявши кілька електроскопів різної чутливості власного виготовлення, виїхав до неї.

В таких справах головне не тільки провести обстеження, але й переконати клієнта, що ти робиш саме те, за що тобі платять. Тому для початку я влаштував таку собі демонстрацію з шерстяними та шовковими ганчірками, ебонітовою паличкою, слабким світінням та розходженнями пелюсток електроскопів в електричному полі. Наче самовільний рух пелюсток в скляних кулях – то ледь помітний, то швидкий, залежно від чутливості приладу, звичайно, справляє достатньо враження на клієнта, щоби надалі він мовчки спостерігав, як я обходжу кімнати. Потім я водив щупом вздовж стін, вікон, підлоги. Вмикав та вимикав газ в світильниках, уважно стежачи за приладами і, звісно, нічого не знаходив. Ну, крім кота, який терся об шовкові фіранки. Старенька із вдячністю пообіцяла замінити фіранки, вигнати кота й про всяк випадок купила в мене один із електроскопів. Пробачте, що так детально описую всі ці перипетії, проте це, можливо, придасться вам для розуміння подальших подій та допоможе повірити, що все описане мною – не жарт.

Того разу мене всю дорогу терзало неясне передчуття. Хоча ні, обманюю. Ніяких передчуттів у мене не було, лише важка розмова з коханою та зовсім поганий настрій. І, підходячи до зали, де все мало б бути готове до вечірнього виступу, ми зіткнулись в дверях із високим смаглявим типом. Пізніше, згадуючи ці події, мені здалося, що я вже його раніше бачив, можливо десь в транспорті, можливо ще десь, я не певен. А тоді, розминувшись, ми попрямували прямо в залу й там побачили жахливе видовище: Олексій, мій адміністратор та помічник, сидів серед розбитих машин, прикладаючи скривавлену хустинку до побитого обличчя. Виглядав він кепсько, з носу юшила кров, а одне око було підбитим. Люба скрикнула та кинулась до аптечки, а він тільки повторював: «Вони казали щоб ми забирались звідціль, що як повернемося, то вдруге це так легко нам не мине. Я пробував зупинити їх, але вони, вони…»

Не тямлячи себе, я раптом зрозумів, що той, хто це зробив, ще не відійшов далеко і, схопивши з сейфу револьвер… Ну ви розумієте, що в роз’їздах всяке трапляється, то ж про всяк випадок… схопив і побіг навздогін. На щастя мені вдалося за ним простежити. І не тільки простежити, а й розкрити дивовижну таємницю.

 

Те, що він зміг догнати того високого негідника, пояснювалось виключно щасливою зіркою, та ще тим, що він орендував виставковий зал зовсім поруч із Харківським Торговим Домом, а біля нього завжди стояли напоготові декілька легкових паромобілів: в такому місці періодично знаходились люди, для яких час – це гроші в зовсім буквальному розумінні, і вони готові ці самі гроші платити за швидкість пересування. Тож, побачивши, як незнайомець сів у трамвай, Сашко підбіг до найближчого таксиста.

– Нам за тим вагончиком, – прохрипів він після швидкого бігу.

Таксист уважно подивився на несподіваного клієнта і вирішив, що той надто вже відрізняється від звичного контингенту.

– Гроші покажи, – буркнув він у вуса, повертаючи, проте, якийсь важіль. Сашко витягнув портмоне і простягнув шоферу кілька купюр. Вираз обличчя того зразу ж змінився на професійно-уважний і автівка з легким шурхотом рушила за трамваєм. Географія міста й дала можливість Олександру наздогнати лиходіїв, і при цьому залишитися непоміченим. В Києві, наприклад, це було б влаштувати набагато складніше: монорейкові лінії з’єднують місто навпростець, і переслідувати утікачів наземним транспортом просто нереально.

Трамвай жваво котився в бік Холодної Гори, а Сашко тим часом міркував над тим, що робитиме далі. Револьвер відтягував кишеню й бентежив думки. Врешті-решт він помірковано вирішив, що потрібно щонайдовше простежити за лиходіями, і тоді кликати поліцію, не попадаючись їм на очі. Так роздумуючи, він мало не пропустив моменту, коли незнайомець вийшов із трамваю та, оглянувшись кілька разів, пішов в бік недобудованої висотки, однієї з тих, які почали зводити під час спроби реконструкції району, та частина яких так і залишилась недобудованою після зміни міського голови. Поки Сашко розплатився з водієм, поки вискочив із таксі – чоловіка вже не було, і залишалося тільки бігти слідом. На щастя, болото після нещодавнього дощу непогано вказувало шлях і, перетнувши дорогу, Сашко побачив, що сліди через дірку в паркані ведуть прямісінько в недобудований будинок. Боязко оглядаючись, він попрямував слідом. Він про це так ніколи й не здогадався, але те, що він значно відстав, дозволило його авантюрі вдало закінчитись.

Зрештою, коли він таки відшукав незнайомця, то помітив, що той не один. Причаївшись, він прислухався до діалогу.

– … І що ти далі зробив? – говорив гугнявий голос. На мить виглянувши, Сашко помітив, що голос належить невисокому рябому чоловіку.

– Розтрощив йому там усе, – це, вочевидь, відповів високий.

– Дурень. А як поліція на хвіст сяде?

– А як ні? Його розряди глушать всі діапазони, а в нас обмаль часу. Працюємо ми не тут, пошукають та заспокояться.

– Може ти й маєш рацію. Що там сталося?

– Та під час сеансу рація бовкнула і замовкла.

– Покажи… ага. Бачу, контур полетів. Зараз спробую полагодити та проведемо тестування. – Голос рябого переривався, як то буває у майстра за роботою.

– Слухай, а чогось дальнобійнішого немає? У нас прийом кілометрів з десяток.

– Дальнобійніше важче списати. Та й здоровенне воно! Як ти в Торговий Дім з ранцем на плечах ввійдеш? І так…

– Часу мало. Дивись сам: лист по їхній пневмопошті йде хвилин п’ятнадцять, ну ще хвилин п’ять на запаковку-розпаковку. Тобто рації нам дадуть фору від сили двадцять хвилин.

– Дурень ти. Вояка. Маючи фору в інформації двадцять хвилин, можна стільки заробити… Дитя соціалізму…

– Так і тут ніби-то соціалізм, – образився високий.

– Який, в біса, соціалізм, – відповів гугнявий голос, – подивись, що в них, а що в нас. А ще врахуй, що електрики вони не знають і виробництво йде набагато важче. А якби знали?

– А може лишитись?

– Залишайся. Пали свічки чи ті їхні лампи, пиши листи. Та тільки кому ти тут потрібен? Без документів, без..

– Документи нам зробили, – знову образився високий.

– Ага. На раз. Та і взагалі – те, що ми робимо, можна зробити раз чи два. А дома… от дома й заживемо. Знаєш за скільки це все добро можна штовхнути фарці[5]? І ніякої стрілянини, як у «інтернаціоналістів».

– Не попалимось?

– Якщо по-тихому, то ні. Думаєш, начальство не «жене»? Ще і як. І не в тих масштабах. Головне без нагліжу. Ну от, готово. Завтра слухай, що казатиму і швидко, запам’ятай, швидко виконуй. Зустрічаємося після всього тут же. Ось, візьми. Відійди метрів на двадцять.

І далі перед Сашком відкрилося неймовірне видовище: рябий говорив у чорну трубку, а голос чувся із іншої трубки – високого. Нерозбірливо, правда, але якщо постаратись…

Сашко сидів затамувавши дихання, аж поки незнайомці не пішли. І потім, вертаючись додому, думав що робити далі. Звісно, можна їх закласти в поліцію. За напад притягнути до відповіді їх можна буде, безперечно, а от за ті махінації, що вони задумали… Навряд чи є закон, який забороняє миттєву передачу інформації. А те, що вони хочуть уникнути розголосу – та це можна й використати на свою користь. Тільки не до їхньої оборудки, а після. Коли їм буде що втрачати.

– І що ти з цим робитимеш надалі? – запитала Люба тільки-но Сашко зайшов у двері. – У поліцію я заявила. Вони обіцяли пошукати. І все. Уявляєш – і все!

– А що ж вони могли ще сказати?

– А ти? Куди ти зник? Я все сама… Саша, я ж не можу так! Як я втомилась!

– Ну то я тебе не тримаю, – роздратовано відповів Сашко, – ти мені не дружина і взагалі, заміж за мене виходити не хочеш. А асистентку я собі знайду запросто. І не одну.

– Ах ти! Я на тебе, негідника, витрачаю свою молодість, свої кращі роки, а ти! Як ти можеш? – в Любиному голосі бриніли сльози. На якусь мить Люба страшенно нагадала Сашку матусю.

– А так. Можу, – наїжачився він. – Завтра в мене справи, чекайте мене тут.

– Як чекати? Як? Ти нас кидаєш заради чергового свого міфічного прожекту, ти… ти…

Грюкнули двері. Сашко сів на ліжко й обійняв голову руками. Потім сів за стіл писати. Заснув він пізно, а вранці прокинувся з якоюсь нездоровою веселістю. Так і не сказавши Любі куди іде, він направився до Торгового Дому й приготувався чекати.

Чекалося важко. Видно у Торговому Домі робились неабиякі справи, тому що кур’єри то раптом починали бігати як шалені, то зникали зовсім. Одного разу навіть виїхала карета «швидкої допомоги». І аж після обіду Сашко дочекався того високого чужинця. Той вийшов неначе п’яний, і стежити за ним було набагато простіше. Як тільки той вийшов, Олександр негайно оплатив таксі і простежив за ним до недобудованого будинку. Цього разу він ішов голосно тупаючи чобітьми з усіх сих стараючись, щоб його помітили здалеку.

Чужинці, зауваживши таку поведінку, мовчи дочекались, поки він підійшов до них.

– Ну, панове, добрий день.

– Будь здоров, – відгукнувся рябий. – Ми бачили, як ти йшов, кажи що хочеш, бо ж пристрелимо, – і в його руці блиснув воронений ствол.

– Може й пристрелите. Давайте я розповім вам, як ми познайомились. Учора ви, пане, розтрощили мою виставочну залу та ще й побили мого працівника. Я, звісно, міг здати вас поліції, але думаю, це не в моїх інтересах і не у ваших.

– А чого не у твоїх? – похмуро поцікавився рябий.

– Бачите, я знаю про ваші штуковини. Ви нібито багацько заробили на них сьогодні, чи не так? А я залишив листа з оповідками про вас, який у газети розійдеться, якщо я вчасно не повернусь сьогодні.

– І що ми порушили?

– Та знаєте, може й нічого. А що скаже ваше начальство? І заробітки ваші, самі розумієте…

– Ах ти, – підхопися високий.

– Спокійно, хлопці, спокійно. Я знаю, що вам скоро їхати звідси, давайте зробимо так, щоб всі залишились у виграші. Ніхто від мене нічого не взнає, а ви…

– Скільки, – процідив рябий.

– А ніскільки. Оті ваші переговорні штуковини. Гаразд?

– А не боїшся?

– А не боюсь. Я ж фокусник і вже не раз такі фокуси показував. Береться ящичок, записується на пластинку одна сторона діалогу… і начебто ведеться розмова. От ніхто нічого й не запідозрить. А мені не буде інтересу вас виказувати.

Запанувала тиша, лиходії переглянулись. Сашко вже було подумав, що  авантюра нічим хорошим не закінчиться, як рябий піднявся.

– Добре, ось тобі рації. Це так називаються коробочки, – він криво посміхнувся. – Тип Надра-П. Підгледів як працюють, чи показати?

– Покажіть.

– Ось тут тиснеш – говориш, там чути. Спробуй. Добре. Тепер тут. Чудово. Дальність дії – в місті приблизно вісім кілометрів. І йди звідціль.

Переконавшись, що небажаний гість зник за парканом, високий повернувся до рябого.

– І чого ти пішов у нього на поводу?

– Він правий у чомусь, шум повністю знецінить нашу комбінацію. Перед полковником виправдовуватись… Ну й заробітки пропадуть.

– Але ж рації!

– А рації нам до чого? Ми дембельнемось через тиждень. А так все по легенді – втрачені на завданні. До речі, я їх ввімкненими віддав. Батареї скоро тю-тю. І хто в цьому світі розбереться, що воно таке? Ще й в фокусника. А ще мені його очі не сподобались. Шалені такі. Нам треба тільки тихо піти, то й пішли. Треба ще встигнути заробітки перетворити в цяцьки для фарцовщиків. Але не тут.

Незабаром вони зникли десь під Києвом, і цих двох у цьому світі більше ніхто ніколи не бачив.

 

Простеживши бандита до його лігва, я викрив, що, як би це неймовірно не звучало, у нього та у його спільника є дивовижні пристрої, здатні переносити голос на відстань. І за їхньою допомогою вони збирались прокрутити якусь аферу в Харківському Торговому Домі, а мій генератор блискавок чомусь перешкоджав їм у цьому. Тоді я не став заявляти на них в поліцію, а вирішив, що зможу шантажем отримати у них ці «рації» (так вони називали свої пристрої). Наступного дня я підчатував одного з них, високого, під Торговим Домом та, переконавшись, що він прямує на попереднє місце збору, випередив їх обох. Погрозами викриття та безсоромним шантажем мені вдалося відібрати у них обидві «рації» та перевірити їх працездатність. Після цього я направився в готель, думаючи по дорозі, які можливості відкриває переді мною володіння засобом миттєвого зв’язку. Неначе під хмелем я розглядав найрізноманітніші варіанти: від вивчення та відтворення пристроїв самотужки, що, безперечно, зробило б мене одним з найвидатніших науковців світу, до різноманітних афер, що дозволяли б швидко розбагатіти. Нарешті, (підозрюю, що бажання справити на тата враження відіграло тут не останню роль) я вирішив відвезти їх до Києва й переконати його провести справжні наукові дослідження, задіявши серйозних науковців та батькові зв’язки. Я тоді знав, що генератор блискавиць уже сам по собі здатен відігравати роль передавача, і це сильно допоможе в розкритті таємниці.

Як показав час, я жорстоко помилявся. Але саме з такими думками я повернувся до готелю.

 

До готелю Сашко йшов в дивному настрої. З одного боку, він начебто мав незаперечні докази, що те, чим він займався – не дурниці. Наприклад, найпростіший спосіб це довести – показати ці «рації» татусю. Вони працюють на електричному принципі, це, безперечно, і вони реагують на машину блискавиць. В голові крутились найрізноманітніші думки: «Чи достатньо у мене кваліфікації, щоби провести дослідження? Миттєва передача сигналів… як спокусливо. Слова – це добре, але для початку хоча б якийсь знак подати. Один кінець переговорної трубки у мене є, як же отримати другий? Можливо «рації» допомогли б мені відшукати на це відповідь. Але я все-таки студент-недоучка, а тут явно технологія не одного року розвитку. З іншого боку… Кажуть, краще синиця в руках, ніж журавель в небі. А синиця – ось вона, у валізі. Дві. Дві синиці. Яка спокуса – за добу стати міліонером! Мамця зрадіє. А ще… показати татусеві, переконати його розібратись. Як треба – він підключить весь політес, там світлі голови. А патенти всі – наші. І я доведу йому… І мамі. І Любі… ех, Люба, яка ти учора була…»

Коли Сашко вже добрався до готелю й піднявся нагору, Люба, що чекала в кімнаті, відразу підбігла до нього.

– Милий, ми з Олексієм полагодили твою машину. Тепер ти знову зможеш завтра виступити, показувати свої фокуси. А я знову буду твоєю асистенткою. Пробач мене, га?

Сказати, що Сашко був радий чути такі слова від коханої – це нічого не сказати, але його образа ще була надто сильною, щоби все так забути.

– Мабуть, вистав уже не буде, – сказав він. – Але ми підемо туди прямо негайно, і я щось тобі покажу.

– Добре, милий, – невластива Любина покладистість мала б насторожити кожного, хто її знав. Але…

І вони попрямували до виставкового залу, де вже весело потріскувала електрофорна машина.

– Дивись, Любо, це не фокус. Ось пристрій, який миттєво передає та приймає сигнали. Я починаю крутити ручку… ось…зараз… б’ють блискавиці, і ти чуєш тріскіт. Перестаю крутити ручку – тріскіт припиняється. Тієї ж миті, розумієш?

– Ну і що?

– Ну а то. Що так можна передати повідомлення. Миттєво! Але це ще не все. Ось якщо тут натиснути, і сказати щось сюди. То там буде чути. От вийди в іншу кімнату, зараз почуєш.

– Ох. Що це за фокус?

– Ні, мила, це не фокус! Це справжнє! Тепер ти віриш мені?

– Ох… – Вона не знала що сказати, – Так. Так, ти мав рацію весь цей час. Ти… – вона почервоніла, – ти після кожної вистави запитував мене щось. Це не фокус, я розумію, але запитай мене ще раз, будь ласка.

– Ти… Ти вийдеш за мене?

– Так. Так, – і вона заплакала.

 

На жаль, ні татові, ні мамі довести нічого не вдалося. Люба з асистентом до мого повернення полагодили наше обладнання, і наступного для ми ще раз виступили. Того дня ми провели багато експериментів з цими «раціями», грались ними, немов діти. Генератор блискавиць справді сильно перешкоджав їх роботі, тому я дотепер впевнений, що вони працюють на електриці. Ми з Любою ще довго сиділи, кохались та будували найрізноманітніші плани на майбутнє. В них ми то миттєво заробляли мільйони, то засновували корпорацію по передачі пошти, то мріяли як воно буде, коли будь-яка людина через таку коробочку-рацію зможе говорити з будь-якою іншою… а потім зібрали обладнання та повернулись до Києва. Коли ж я переконав батька провести експеримент – нічого не працювало. Любі деякий час видавалося, що вона чує в слуховій трубці «рації» шурхіт у відповідь на роботу генератора блискавок, але ні я, ні пан ректор того не почули. І, тим паче, не було ніяких розмов на віддалі. Батько все більше сердився і, в кінці кінців, запитав що саме я хотів йому довести черговим своїм фокусом. І тут я зрозумів, що нічого ні йому, ні мамі доводити не хочу і не буду.

Потім ми з Любою тихо одружились, мені довелося влаштуватись на роботу, вечорами вчився та таки отримав диплом механіка-паротурбінщика, почав робити кар’єру. Через кілька років внук примирив батьків із моїм життям, а те, що Люба терпляче зносила мої спроби під час нечастих вихідних розібратись із цими штукенціями та зробити щось подібне… що ж, вона знала, що це не фокус і, зрештою, саме її довіра мені й була потрібна.

І те, пане, що я приніс їх до вас – теж її ідея. Можливо, хе-хе, вона хоче остаточно їх позбутись, але думаю справа не тільки в цім. Якщо я вже за цей час нічого з ними не зробив, то і не зроблю в майбутньому, а вам може поталанити більше.

За цим прощаюсь, ваш Алессандро Осяйний, або просто Сашко.


[1] Тут Сашко помиляється, спосіб генерування блискавиць – генератор Ван де Граафа винайдений не так давно – в 1929 році

[2] Таке було і в нашому світі, і читач, піднявши літературу початку 20-го століття, безперечно відшукає безліч шаржів на цю тему.

[3] В нашій реальності: двоюрідний брат останнього короля Афганістану Мухаммада Захір-Шаха. Влаштував вдалий путч в 1973р. після чого став першим президентом Республіки Афганістан. Загинув під час перевороту в 1978р. В описуваній реальності історія пішла іншим шляхом і Афганістан залишився королівством.

[4] Велика Гра, інша назва – «Турніри Тіней» – боротьба між Росією та Британією в Центральній Азії.

[5] Фарцовщики – в СРСР так називали людей, що займались перепродажем імпортних речей

    Сентябрь 2010
    Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
    « Авг   Окт »
     12345
    6789101112
    13141516171819
    20212223242526
    27282930  

Архив

Комментарии

Еще нет ни одного комментария. Будь первым!

Оставить комментарий

Вы должны быть залогинены, чтобы оставить комментарий.