Сілівра Ігор: Гра в Бога

Сілівра Ігор

Гра в бога

 

Монорейковий потяг, випускаючи клуби пари, тягнув за собою десять акуратних вагончиків геть від причальної вежі. Місто, дихаючи димом та парою, перемелювало у своїй круговерті маленьких людей, ген за спиною залишилась громада цепеліна, вражаючи своєю неповороткою силою. Андрій витягнув із кишені піджака цибулину годинника й відкинув позолочену кришку. Годинник був його гордістю, подарований колись батьком, він став своєрідним символом успішного майбутнього і був, на жаль, мало не єдиним, що залишилось йому в спадок. Окрім рук, голови та освіти, звісно. Втім, він не жалівся.

– Молодий чоловіче. Не підкажете, котра година? – Почувся голос із-за спини.

– Пів на п’яту, – автоматично відповів юнак, а потому повернувся на знайомий голос, – товариш сержант?

– Студент? Ти? Скільки літ! От не думав, що вийде зустрітись. Після всього, що було. Це скільки минуло? Років п’ять? Де ти зараз, як ти?

– Та от, щойно прилетів у столицю, робота…

– Он як. А я працюю. Після тої історії в армії залишатись не міг, відправили по інвалідності, – той, кого назвали сержантом, кивнув на протез правої руки.

– Пробачте, я не хотів…

Обидва на мить поринули в спогади. Потяг стрілою мчав на південь…

 

– І тут поліцай на мене дивиться таким пронизливим поглядом, ніби в мене немає перепустки!

– А ти?

– А я на нього так, наче вона в мене є!

Вагон дружно заіржав. За вікном пролітали поля та містечка: потяг мчав зі швидкістю понад сто кілометрів на годину, викидаючи із труби паровоза стовп диму та пихкаючи парою.

– Гей, Студенте, гукнув через пів вагона Малий, — що, знову задумався?

Малий – доброзичливий хлоп немалого розміру, кров з молоком, отримав своє прізвисько після того, як набула розголосу його спроба попрацювати перед призовом в армію. Хлопчина з Вінниччини, двох із лишком метрів зросту, не попав під весняний призов та за час, що залишився до осені вирішив підзаробити на подарунок коханій: найнявся на якусь із шахт Донбасу. Майстер, якому підкинули такого робітника, спершу скривився: ну візьмеш цього хлопчину під землю, а далі що? Працювати за пів року не навчиться, тільки дивись за ним, аби й сам не покалічився й біди якоїсь не накоїв. Виробіток не те, щоб сильно впаде, але… І взагалі – над таким добродушно-наївним хлопцем гріх не пожартувати. Відвів його на заднє подвір’я шахти, дав у руки понеділок[1] і сказав: “Ти, мабуть, і не знаєш, як у нас вугілля добувається. То слухай і мотай на вус: ось тут, під нами проходить вугільний пласт, там наша дільниця. Ти, як найсильніший, гупаєш понеділком по землі, вугілля там внизу осипається, і ми його збираємо. Тільки дивись нікому не розповідай, це новітній спосіб, саме завдяки йому наша держава лідирує в світі. Сам знаєш: вугілля – наше все”. І от хлопець взявся гупати, а бригада тим часом виконує норму й замість нього. Тиждень гупає, два… А якось тією дорогою йшов директор шахти. Як така людина стала директором то, мабуть, окрема історія, але директор той був від вугільної справи далеким. Іде собі, дивиться – здоровий молодий хлопець щосили гупає по землі пудовим молотом. Пройшов мимо, подивився, здивувався. А через кілька днів підійшов та розпитав, що й до чого. Хлопчина зніяковів, але потім вирішив, що така поважна людина як директор точно має допуск до державної таємниці видобування вугілля, і щиро розповів йому все.

І от, наприкінці місяця майстер тієї дільниці, отримавши табель здивовано помітив, що в його нового працівника зарплатня мало не в півтора рази вища його, майстрової. Там, на Донбасі, народ безпосередній, якщо й не відкриває кабінети начальства ногами щодня, то через день – точно. І от цікавиться майстер у директора на черговій нараді: а чого це молодий роботяга, без досвіду роботи отримує таку високу платню? Ну й чує у відповідь: «Знаєте, ми дещо переглянули ставлення до працівників. Цей малий тут нагорі за вас всю роботу виконує, а ви там внизу тільки збираєте вугілля, – то й не дивуйтесь, що зароблятиме він більше. Все, обговорення завершено».

Так і отримував Малий неймовірно високу платню аж до осені, подарував своїй дівчині червоні чобітки та влаштував знатну гулянку, коли забрили в солдати. А там ця історія стала відомою – і прізвисько прилипло.

– Чуєш, Студенте, що розкажеш? – повторив він до солдата, що весь час мовчки сидів біля вікна. – Ану розсміши народ ученим жартом!

Студент – а насправді рядовий Андрій Кравчик, – отримав прізвисько за озвучене якось бажання поступити в КПІ, він навіть ходив на підготовчі курси, де його і знайшов військовий комісаріат.

– А й розвеселю! Спершу простим, а потім ученим. Гаразд? – Андрій не ображався на прізвисько, це навіть лестило хлопцю. Особливо, як порівняти з альтернативами. – Із чого почати?

– Та байдуже, гай давай, кажи вже!

– Перемовляються двоє офіцериків-авіаторів, щойно з училища: «Диви, яка страшна мордяка на цепеліні намальована! З нею і бомб не треба!» – «Тихо! То пан полковник з ілюмінатора висунувся!»

– Ха-ха-ха, – гримнув по якійсь миті вагон! – Давай другий!

– А другий такий – якого це лиха вже третя ескадра стратобомберів обганяє нас на північ? Ну добре: нас везуть, хай передислокація, а їх куди женуть? З ким там воювати, не з Литвою ж! Там і кордону ж практично немає. Та й в Унії наче тихо.

– Ти про що? – скривився Малий.

– А про те, що аби чогось не сталось там. Ніхто не сказав куди ми їдемо, підняли й потягнули на північ. І цепеліни туди ж десятками летять. Та ж кожен із них має до трьох тисяч кілометрів ходу та мало не десять тонн бомб. Куди? Київ ми он обминаємо, а далі?

У вагоні запанувала тиша. Ех, уміє Студент сказати щось таке, щоб збити настрій! Проте довго гадати їм не прийшлося: менш як за півгодини поїзд доїхав до Прип’яті і зупинився. Але задовго до того солдати вгледіли затягнутий димом горизонт, туди й направлялись ескадра за ескадрою цепеліни.

 

Вони вийшли з монорейки на бульварі Шевченка, за дві зупинки до Хрещатика.

– Тепер праворуч. Тут є чудовий ресторан, дорого, щоправда, але ніяких новомодних сублімованих продуктів, все справжнє. У них не льодник навіть, а свій холодильник. І пиво добряче. Справжнє «Золоті Ворота», в столиці такого більше не знайдеш.

– Е…

– Не питай за гроші. Ти мені, як-не-як, врятував життя. А рука, – клешня-протез на місці правиці з шипінням та клацанням зімкнулась і розімкнулась, – Бачиш, яку руку мені наші майстри зробили?

– А як вона рухається?

– Пневматика. Щось таке роблять для глибоководних скафандрів. Так каже один з мої друзів… щоправда, він перед цим зазвичай добряче вживає, то не певен, що зможу переказати те все, – Сержант кривувато посміхнувся й тихо додав, – яка уже є.

Довго чекати офіціанта не довелося і невдовзі перед товаришами по службі опинились дві пари келихів пива та таріль з раками. В напівтемному залі тихо шипіли жовтуваті, стилізовані під старовину, газові світильники.

– Все-таки жовте світло – воно якесь приємніше, не люблю ці нові, яскраво-білі лампи, – кивнув Сержант, – ну давай, за зустріч!

Випили. Помовчали. Знову.

– Де ти зараз? Вивчився, як хотів?

– Вивчився, тепер працюю.

– Вітаю. Ти завжди виглядав перспективним.

– А ви?

– Я – у поліції. Старший детектив. Не сержант, а капітан, до речі. І рука не заважає. Навіть додає, так би мовити, авторитету.

– Знову це, «так би мовити».

– І ти згадав?

– Згадав.

Тоді їх не кинули на прочісування випаленої території, а зібрали в окремому таборі. Колона бронеходів та білі халати науковців. І той тип, в пенсне. Він говорив, говорив, журкотів наче річка…

 

– Дозвольте сказати, панове солдати, – вів професор, поправляючи пенсне та жестикулюючи руками. – Вибачте, за те, що потрапили в таку ситуацію, але, на жаль…

– Пане професоре, – перебив його сержант, – із цими бовдурами не так слід розмовляти.

– А як?

– Чота! Слухай сюди! Що ви так зібрались отарою та смалите, наче діти малі? Викинути цигарки і слухати професора! А я дивитимусь на вас! Зрозуміло, синки?!

– Так точно-гав-гав-гав, – дружно гримнула чота.

– От тепер розказуйте.

– Розумієте, панове солдати, все почалось з того, що ми вирішили подумати про той час, коли в шахтах закінчиться вугілля. Як ви знаєте, вугілля утворилось в результаті відмирання рослинності та за певних специфічних умов. Не буду вдаватись в подробиці, але одному з науковців вдалося відтворити цей процес на досконалішому рівні. Використовуючи, так би мовити, роботи пана Дарвіна, пана Мічурина та… Ну та не має значення. На жаль, Академія Наук не одразу оцінила належним чином роботи цього пана, запропонувавши йому, як би це сказати, дещо прискорити цикл розвитку цих «ве-рослин». Їх деревина по енергетичній цінності може не поступатися вугіллю, але проблема відтворюваності… Нормальна людина так би не взялась вирішувати цю проблему. Тому спробуйте уявити біоформу прискореного циклу існування, безперечно, щось він узяв від грибниці, це вкрай цікава робота…

– Пане професоре, – втрутився сержант, – солдатам це потрібно знати для виконання завдання?

– Якоюсь мірою так, дозвольте я продовжу. Та от, на жаль, експеримент виявився надто вдалим і, так би мовити, вийшов з-під контролю. Прискорений цикл відтворюваності ве-рослин … втім, це краще бачити.

Тут підійшов молодший чоловік, теж в білому халаті.

– Все готово, пане професоре. Можна показувати.

– Ну тоді ми, мабуть, покажемо. Краще, так би мовити, раз побачити, ніж сто разів… Пане сержанте, зараз сюди із кухні принесуть тушу барана. Нехай ваші солдати направлять вогнемети на неї, а решта відійдуть та дивляться уважно.

Коли принесли на металевій таці тушу, професор відкоркував скляну пробірку, яку йому подав лаборант, і обережно щось висипав. Уже через декілька хвилин напруженої тиші з туші проклюнулись паростки, зазеленіли й почали активно на очах рости, обплітаючи те, що було м’ясом.

– Вогонь, – скомандував сержант. Коли полум’я охопило рослину він повернувся до солдатів, і пильно на них поглянув: – Ну що, бовдури, зрозуміли? Хто ні, то поясню. Пан професор хоче сказати, що якщо насіння попаде вам на дупу, то ви станете дубами не в переносному значенні, а в прямому. І якщо ви навіть не відчуєте різниці, то армія втратить ті кошти, які вклала у вас. А якщо таке станеться, то кожен дуб матиме справу особисто зі мною. Ясно?

– Так точно, товаришу сержант.

– Ото ж бо. Продовжуйте, пане професоре.

– Коли експеримент вийшов з-під контролю ми, на щастя, встигли евакуювати майже все цивільне населення із зараженої зони. Тривалість життєвого циклу ве-рослин становить три доби. Це значить, що перша генерація післязавтра ранком дасть свої, так би мовити, плоди і їх рознесе вітром. Тому ми звернулись за допомогою до армії.

– Так от бовдури, – перебив сержант, – стратобомбери вже другий день заливають усе вогнем. В теорії зараз там має залишитись тільки попіл. Саме це й повинні перевірити солдати, викликаючи вогнеметчиків до всього, що іще попелом не стало. Наша ж чота має особливе завдання: проникнути в лабораторію, винести певні матеріали, після цього сапери підірвуть та випалять решту. Лабораторію не бомбували, тому вам і було продемонстровано, що трапиться з неуважними. До місця нас довезуть бронеходами, а далі – вже наша робота. Півгодини на збори. Розійдись!

 

Двоє в ресторані, кабінка.

– То ти вперше в столиці? – запитав Сержант, насолоджуючись пивом.

– Так, тільки почав працювати. Мене послали…

– Ох, молодий. Всі тебе посилають, – ха-ха-ха! – А чого ж не потягом?

– Та наші нахомутали в програмі. Мене послали віддуватися і виправляти.

– Правильно. Якщо справі у будь якому разі клямка – то пошли того, чиїй репутації це не зашкодить. Тобі на коли?

– Завтра зранку. Але ще поселитись треба…

– Ночуй у мене! А поки що… Офіціянт! Офіціянт!

Офіціант озирнувся…

 

До лабораторії наближались повільно та обережно, викидаючи хмари пари та перемелюючи гусеницями попіл. Позаду залишились густі цепи солдатів, що прочісували попелище, перевіряючи, чи не залишилось десь чогось живого. Попереду – клуби чорного диму: пірогелеві та напалмові бомби випалюють землю, залишаючи згарище, на якому нічогісінько не ростиме ще десятки років. Армади стратегічних бомбардувальників взяли у вогненне кільце десятикілометрову зону навколо Чорнобилю, поступово випалюючи все – і не по одному разу. «Спільнота хасидів, що облюбувала місто наприкінці минулого століття має бути задоволена, вони люблять коли багато вогню, – подумалось Студенту. – А взагалі добре, що довелось евакуювати від сили десять тисяч населення, а не в десятки разів більше».

Колона почала заглиблюватись в хмари диму, і солдатам довелось одягнути протигази. Тільки в цей момент, спостерігаючи однаковісінькі фігури бійців Студент збагнув, що все відбувається з ним насправді.

– Зупинка, – з-під маски протигазу голос сержанта здавався глухим і далеким, – Пішли вперед, міст тут один. Водій каже, що дорога завалена, потрібно її розчистити. Розвідаємо, що тут до чого. Нагадую: нічого не торкатись відкритими руками, перевірте герметичність костюмів. Обережно, сучі діти! Синки, я не для того з вами няньчився, щоб хтось став дубом, ясно це?

– Ясно, — пролунала глуха відповідь.

– Не чую!

– Так точно, товаришу сержант!

– О, так краще. Пішли. Протигази не знімати. Пішов, пішов, пішов!

Дим перетворив день у сутінки, а сморід відчувався навіть у протигазах. Бомбардування перетворило місто в купи щебеню, подекуди горіло та плавилось навіть каміння. Дорогу перегородили руїни водонапірної вежі, а по той бік площі маячіла майже непошкоджена будівля колишнього домініканського монастиря. На його фоні клуби білої пари та диму, що вивергали бронеходи, здавалась нереальними, а солдати в потворних гумових комбінезонах та протигазах виглядали наче прибульці з пекла. Сапери взялись розчищати дорогу, раз-пораз поливаючи підозрілі місця з вогнеметів.

– Студент, Малий, за мною, – скомандував сержант, – оглянемо собор. Решта допомагайте саперам.

Підхопивши ранці вогнеметів, трійця попрямувала до старої готичної будівлі. Зблизька вона вже не здавалась непошкодженою: хоча основна конструкція й витримала полум’я, все довкіл було спалене й не по одному разу.

– Хлопці, ходіть сюди, тихо, – незвично спокійно сказав сержант. – Що скажете про це завдання?

– Товаришу сержанте…

– Давай без офіціозу, Студент. Ти ж думав над цим.

– Думав і не раз. Яйцеголові здорово лажанулись і перелякались. Тут все більш-менш ясно. А от із нашим завданням не все чисто.

– Розказуй.

– Нам дали нібито надзвичайно важливе завдання. Але чому нам? Звичайним солдатикам, а не спецнякам із ЧОПу? Взагалі – чому солдатам, чому ті самі яйцеголові самі сюди не прийшли?

– Може бояться?

– А фігу, бояться. Ні, тут щось інше. Що ми можемо таке, що не можуть інші?

– Ми можемо не повернутися, – раптово промовив Малий, – нас не жаль.

– І ти догадався, – кивнув сержант, – учись, Студент. Там щось таке, про що нас не попередили. Або про що самі не знають. Тому ми будемо не просто обережні – а вкрай обережні. І ще… що б ми там не знайшли – нам головне повернутись. Тому… якщо я раптово віддам команди, що дещо суперечать наказу, знайте: я розраховую на вашу підтримку.

– Так точно, – хором відповіли солдати.

 

– Панове, вибачаюсь, але ми будемо закриватись. Проте в нас працює нічний зал, якщо панове бажають перебазуватись.

– Перебазуватись? Ех…Знаєш, пішли до мене, там поговоримо.

– Додому?

– Та ж не в відділок, – реготнув капітан.

– Далеко їхати?

– Монорейкою до кінця лінії, а там близько. Перевага роботи детектива: легко добиратись, мерія забезпечує. А не то б…

– Так, Київ – велике місто.

 

Велетенські корпуси лабораторії вільно розташувались недалеко за містом. Циклопічні споруди були частково зруйновані, неначе розірвані зсередини, звідти час від часу все ще виривались язики полум’я.

– Всі готові? Перевірте костюми ще раз! Знаходимо професора чи те, що від нього залишилось, документи, пакуємо все в цинки і вантажимо в машини. Котли триматимуть під парою, тому довго ми тут не залишимось. Закінчуємо – і назад. Далі робота саперів. Пішли!

Солдати покинули машини біля головної брами й тепер обережно прямували до адміністративного корпусу. Сіро-чорний попіл засипав усе довкіл.

– Куди далі? – запитав сержант науковця, що супроводив солдатів.

– Чекайте, зорієнтуюсь. Не можна зняти цю маску? Важко дихати і нічого не видно.

– Можете зняти. Але я б не радив, задихнетесь.

– Думаєте? Вважаєте, тут багато гірше, ніж в місті, де димлять тисячі труб?

– Трясця тобі в печінки, філософ, – вилаявся сержант і продовжив, карбуючи кожне слово. – Що. Нам. Далі. Робити.

– Значить до виробничого корпусу йти, бачу, немає чого. Весь об’єм ве-рослин горить, там ми нічого не знайдемо. Котрийсь із авіаторів постарався розвалити будівлю.

– Не думаю, що то вони. Придивіться до розлому – купол наче розірвали зсередини.

– Гм… може бути. Все одно туди немає чого йти. До речі, нам обіцяли, що саму лабораторію не будуть бомбувати, а тут усе горить.

– Ми не знаємо, що сталось. Може вітер заніс якийсь дирижабль, може навідник невірно зорієнтувався. Може щось іще. Якщо воно горить, то ми можемо вертатись?

– Ні, матеріали, що нас цікавлять – в адміністративному корпусі, це ліворуч. Здається.

Сержант знову вилаявся.

– А трясця вашій мамі! Там же все обплутане цією гидотою! Пішли, тільки обережно, без наказу – ані руш!

Адміністративній корпус затягнуло зелено-коричневою масою. Солдати аж тепер зблизька побачили причину всієї метушні – оті самі ве-рослини. Вони обплутали всю будівлю настільки щільно, що двері не відкривались. Та коли один із солдат підняв вогнемет, науковець із криком кинувся до нього, вимагаючи зупинитись.

– Що таке?

– Ці рослини, якщо судити з їх вигляду, уже пройшли свій життєвий цикл, розкидали насіння, вони вже не повинні бути небезпечними. Але якщо ви їх підпалите, то тут згорить все так само, як у виробничому корпусі. Геть усе! А єдині копії журналів експерименту можуть бути тільки там.

– То кажете, що самі ці тварюки вже розкидали насіння. А куди?

– Гм. Довкола.

– Тобто якщо хтось наступить?..

– Ні, нічого не повинно бути. Здається. Але будемо обережні.

– Ні! Ми не будемо обережні, ми туди не підемо! У мене наказ вас супроводжувати, а не тягати вам каштани з вогню!

– Послухайте!

– Це ви послухайте! Якщо хочете – вертайтесь назад, ми із задоволенням вас туди відвеземо! І отримаємо новий наказ! А тепер ніхто й кроку туди не ступить!

– То ви відмовляєтесь співпрацювати?

– Ви, шановний, не входите в мою вертикаль командування!

Науковець спохмурнів, витягнув із сумки товстий пакет із гербовими печатками і мовчки сунув сержанту. Той відкрив, прочитав, хвилю стояв непорушно, потім глухо мовив.

– А щоб вас… Хлопці, несіть сокири. Нам усередину!

– А там що? – звернувся до яйцеголового Студент, показуючи на сусідню будівлю.

– Там склад. Підсобки. Таке. Можна й не йти навіть, нічого цікавого для нас немає там. Нам прямо.

 

Коли вони, підтримуючи одне одного, вийшли з вагончика, Сержант раптом тихо, зовсім тверезим голосом запитав:

– Тебе особісти після того допитували?

– Я мовчав. Ніхто не знає.

– І правильно. – І вже голосно, п’яно, – нам праворуч, тут метрів зо сто. Сюди, тут поверни…

 

– Товаришу сержанте. Тут, за поворотом, праворуч. Бачите? Тут здається до нас хтось був.

– Здурів ти, чи що? Ніхто крім нас тут бути не міг, як тільки повідомлення прийшло в столицю – нас і направили. Найшвидшим потягом, а потім машинами.

– Там сліди. І меблі… наче хтось порпався в них.

– Показуй.

– Ось, слід. Там є ще один. Свіжі. Двері – напівпрочинені.

– Може хтось із місцевих щось крав?

– Ні, дивіться. Сліди ідуть поверх попелу, значить все уже горіло тут. І там, всередині…

– Що? Гм. Поломані меблі. Виходить, що хтось зовсім недавно тут побував, поламав меблі в підсобному приміщенні і пішов геть? Я здурів?

– Так точно!

– Не юродствуй, Студенте. Значить так. Ми нічого тут не бачили. Наше завдання – допомагати тому яйцеголовому. А він сказав, що тут нічого немає. От і мовчи. Слідів ніхто не бачив окрім тебе? Затри й забудь. Пішли папери виносити.

 

– Сержанте… скажіть мені. Я винен? Мені те все сниться.

– Ні, хлопче, ти не винен. То дурна випадковість і насіння тої тварюки, що попало на Малого, коли ми витягали останній ящик. Я кинувся його рятувати, а та гидота перекинулась на мене. Ти ж сам знаєш…

– Не знаю… може б лікарі…

– Та нічого б ті коновали не зробили!

– Ви качались по кузову бронехода, а Малого покривало те зелене плетиво і він так кричав!

– Слухай сюди, Студенте. Якби ти не відрубав мені руку – за хвилину я б теж став зеленим і мене би спалили з вогнеметів, як Малого. Ти мене врятував. І більше нічого не міг зробити. Нічого. Запам’ятав?

– Так.

– От і зам’яли. Розкажи, що було далі, бо я пів року пролежав у госпіталі.

– Особісти нас марудили зо два тижні, а потому відправили на дембель достроково. Кинули по медалі.

– Вони щось питали? Незвичного?

– Ні. Тільки про завдання. Що бачили, що виносили, чи не заглядали в документи. Багато про Малого питали. Таке враження, вони жаліли, що його спалили там, а не привезли в їх лабораторію.

– Тварюки. Може й жаліли. Хто знає. А ті розробки поклали під сукно: я так розумію, вугілля дешевше й безпечніше. Поки що. Поки його є багато.

– Ви, мабуть, не чули, про що бурмотів той, в білому халаті, що нас супроводжував, а от мені його слова не йдуть із голови. Він тоді геть з глузду з’їхав. Тіло Малого побоялись взяти із собою, залишили позаду…

 

Позаду залишилось спалене, скукожене тіло солдата, Студент тримав сержанта, двоє інших підтримували яйцеголового, що монотонно щось повторював, розхитуючись в такт руху.

– Що він там бурмоче? Які ще три дні?

– Святе Письмо цитує. «І сказав Бог: Нехай земля вродить траву, ярину, що насіння вона розсіває, дерево овочеве, що за родом своїм плід приносить, що в ньому насіння його на землі. І сталося так. І земля траву видала, ярину, що насіння розсіває за родом її, і дерево, що приносить плід, що насіння його в нім за родом його. І Бог побачив, що добре воно. І був вечір, і був ранок, день третій».

– До чого це?

– Вони тут гралися в Бога. На третьому дні була створена рослинність, людину ж Бог створив на шостий день. За образом та подобою. Через три дні. Коли вони гралися з рослинами, це закінчилось вогнем.

– Бовдури.

 

На ранок вони розійшлись. Сержант пішов на роботу, Студент – в інститут.

Учорашня розмова неначе затерла в пам’яті ті події п’ятирічної давності. Минулому – минуле. Дивлячись в небо на велетенську тушу пасажирського цепеліну, юнак раптом сформулював те, що мучило його весь цей час. «Гратися в Бога».

 

 Детектив про це не думав. Велике місто завжди знайде як завантажити роботою людину його професії. Але професійна пам’ять записала ці слова – і поклала на далеку поличку. До часу.


[1] Понеділок – великий пудовий дерев’яний молот. Приведену байку видають за правду, тільки в оригіналі у директора просто було добре почуття гумору. А з іншого боку – всі такі історії видають за правду.

    Февраль 2010
    Пн Вт Ср Чт Пт Сб Вс
    « Дек   Апр »
    1234567
    891011121314
    15161718192021
    22232425262728

Архив

Комментарии

Еще нет ни одного комментария. Будь первым!

Оставить комментарий

Вы должны быть залогинены, чтобы оставить комментарий.